Цикл „СИМВОЛ ВІРИ”
Згасли місяці на ланцюгах,
легконогий вітер світанку
на ходу вітає вулиці,
страх пітьми стираючи з облич
старих будівель.
По закутках, припавши до землі,
зачаїлись мінливі тіні,
злі духи ночі.
Меч архангельський із піхов
блиснув.
Гасло днини.
Тятив натягнутих дзвін,
золоті стріли.
Ангелів війська
з вогненних луків уражають
лякливі тіні.
Сполошилися темні сили,
відступають у паніці.
Все небо у вогні.
Сходять ранкові зорі.
О милість! Милість Божа!
Усі, хто ніч пережив,
з тенет пітьми звільнився,
славімо Бога!
* * *
МОЛИТВА
Корнель Уєйський
(1823 - 1897)
І
Грішні, сонні, безтурботні,
Отче наш!
Прокидаємось в безодні,
Отче наш!
Дай зорю нам світлокосу,
Сон важкий омий у росах,
Поведи в поля нас, босих,
Отче наш!
ІІ
До хреста ми припадали,
О Христе!
Бо Тобі вклонитись мали,
О Христе!
Нам ім’я Твоє – меч правий,
Освіти нам шлях кривавий,
Дай воскреснути у славі,
О Христе!
ІІІ
Королево наша в висях,
О, Маріє!
За нас, смертних, заступися,
О, Маріє!
Простягни кульгавим руку,
Скороти бездухим муку,
Царства вічна запоруко,
О, Маріє!
IV
Ти звитягою на січу
Сплинь, Духу!
Наші душі Тебе кличуть
У послуху!
Запали любов у лоні,
Пальму-меч нам дай в долоні,
На померклі наші скроні
Сплинь, Духу!
* * *
МОЛИТВА
Едмунд Василевський
(1814 - 1846)
Як Долі промовисті знаки
Думки наші полум’ям збурять,
Як голосу в грудях забракне
І злидні обсядуть ураз,
У прірві життя, в шумі бурі,
Боже, помилуй нас!
Перш ніж сувої хмари
Вкриють небесне лоно
І блискавиця яра
Вдарить у батьківський дім,
Перш ніж ударять дзвони,
Боже, вгамуй той грім!
На наші правічні оселі
Рій сарани напливає –
Вже ниви стоять, мов пустелі,
І сохне землі кожна п’ядь.
Та перш ніж біда нас здолає,
Боже, ту пошесть віднадь!
А степ уже мором дише
І жертви людської жадає,
І грізна безвихідна тиша
В містах і по селах стоїть.
Та перш ніж людина сконає,
Боже, звільни її!
Навколо могили – й могили,
І трави над ними в’януть;
Риючи їх, доки сили,
Гинуть старі й молоді...
Та перш ніж землі їм не стане,
Боже, з могил зведи!
* * *
МОЛИТВА ЖАЛОБНА
Юзеф Чехович (1903 - 1939)
Ти до кого звертаюсь так рідко
Боже сяйливий
затаєний у мушлях небокраю
перш ніж насуне ніч остання
від животіння марного
Вдруге дається утіха спокою
Тим, хто плекає любов і офіру…
Це перемога над смертю земною –
Ті воскресають, хто має ще віру.
Решту могил пам’ятати негоже.
Допоможи мені, Господи Боже!
Тим же, хто йде – і не з доброго дива,
А через віру – віддам, що Бог зичить:
Їхнім вустам – гук звитяги сміливий,
Їхнім очам – гострий зір войовничий,
Погляд, що серце лякає вороже.
Допоможи мені, Господи Боже!
Падаю я на коліна слухняно,
Щоби звестися сподвижником Бога.
Голос мій буде вже голосом Пана,
Крик мій – воланням вітчизни-небоги.
Ангелом – дух мій, що все переможе.
Допоможи мені, Господи Боже!
* * *
ПІСНЯ
Ян Кохановський
(1530 - 1584)
Чим віддячимо, Боже, за дар Твій великий?
За Твої добрі справи без міри, без ліку?
Храм Тебе не обмежить – все повне Тобою,
На землі і на небі, в морях і в забоях.
Ти не прагнеш і золота – все Твоє, знаю,
Ідеал на тім світі людина міняє.
Вдячне серце натомість Тобі я довірив,
Бо немає гіднішої в світі офіри.
Ти ж Господь над усім, звів небесне узвишшя
Й золотими зірками оздобу їх вишив.
І заклав Ти фундамент землі розповитій,
Наготу їй прикривши зелом розмаїтим.
За велінням Твоїм в берегах стоїть море
І з призначених меж не виходить в покорі.
Ріки вод невичерпні щедроти являють,
Білий день і ніч темна свій час добре знають.
Твоя ласка – Весна роздає різні квіти.
Твоя ласка – колоссям увінчане Літо.
Осінь вина і яблука стиглі дарує.
Над готовим ледача Зима хазяйнує.
Твоя ласка – і роси на трави спадають,
І живильні дощі буйне поле вмивають.
З Твоїх рук усе суще чекає поживи,
І Ти, Боже, годуєш усіх милостиво.
Тобі слава довічна, наш Боже безсмертний!
Доброта Твоя, ласка Твоя – невичерпна.
Нас на грішній землі, скільки хочеш, утримуй,
Аби ж бути всякчасно
під крильми Твоїми!
* * *
НА ПОКУТУ ЗНЕМОЖЕНОЇ ЛЮДИНИ
/Псалом 5/
Веспасіян Коховський
(1633 - 1700)
В турботах незліченних мої ночі плинуть,
І сумніви безсонні дражнять без упину.
Відлякують мій сон видіння і тривоги
І замість відпочинку додають знемоги.
О Боже, не карай недолею такою,
Передчуттям страшним загибелі близької.
Минули дні в жалю, журба мене струїла,
З душею розлади заледь мене не вбили.
Покорчений, слабкий тягну опецьок тіла,
Земля мені гидка і світ уже не милий.
На душу й тіло наступають невблаганні
Злі вороги мої, віщуючи конання.
Гонителям давно всі звільнено дороги,
Розбито варту серденька мого чертогів.
І вже мені тяжкий вкриває сон повіки,
У смертній темряві засну отак довіку.
І де мені знайти надію, втішне слово? –
Хіба що, Боже мій, в Твоїй вони любові.
Тож порятуй, бо йду я темною тропою.
Якщо не ти – хто змилується наді мною?
* * *
„У НАДВЕЧІРНІХ МОЛИТВАХ...”
У надвечірніх молитвах щоденних
Є творча сила, до небес дотична, –
Надія на прийдешнє нескінченна,
Що в Господі життя знаходить вічне.
Згасає вже західня мить багата,
На незаплямленій блакиті чистій
Єдина хмарка, унизу плеската,
Вгорі кужелить обрисом в’юнистим.
Як Бога уві сні подоба мармурова,
Що у блаженній після праці ліні
У безбережжі синього простору
Спочити ліг на сьомий день Творіння.
Молюсь до нього. Недосяжність неба
І тиша смерку всеохопно золотого
Підказують мені, що говорити треба
Перед обличчям смерті й милосердям Бога.
Воліє серце тільки кусня хліба
Дарованої Господом покути.
Сьогодні слово „щастя” не потрібне –
Давно уже про щастя сон забутий.
У грудях рана від стріли відкрита
Й так само в серці потаємна рана –
Давно були, загоїлись без сліду,
Позатяглися і пощезли шрами.
Та згадка, Господи, про мить лишилась,
Як ти велів нести, що з пліч упало.
Каміння? Може, пам’ять помилилась?
Чи крила? Може, дух слабкий мудрує?
Ти знаєш, Боже! Я не всемогутній,
На чверті волос я не розщепляю,
Та звісне дух мій: він неперебутній,
Бо вічності вогонь у нім палає.
Трава, яку гойдає вітру гребінь,
Сміється з мене – о, розумні трави!
В тобі я вічність відвертав од себе,
Немов хотів себе життя позбавить.
Усе сміється з мене: Твою славу
Хотів принизить, звіяти в тумані,
Зухвало через „б” малу писав я
Бога ім’я могутнє, незрівнянне.
Шукав Тебе у хмарах, крутосхилах,
В низинах із могилами і в небі,
А нині бачу, в росах сліз щасливих,
Що Ти був ближче, ніж я сам до себе.
І тільки знаю: як вкладуть на ложе
Спочинку, змореного пілігрима,
Тоді побачу вічне сяйво Боже
Заплющеними на віки очима.
* * *
АРХІМАЙСТЕР
Адам Міцкевич
/Молитовна лірика польських поетів/
Переклала Наталя Кривенко
* * *
КОЛИ СХОДЯТЬ РАНКОВІ ЗОРІ
Францішка Арнштайнова
(1865 - 1942)
* * *
КОЛИ СХОДЯТЬ РАНКОВІ ЗОРІ
Францішка Арнштайнова
(1865 - 1942)
Згасли місяці на ланцюгах,
легконогий вітер світанку
на ходу вітає вулиці,
страх пітьми стираючи з облич
старих будівель.
По закутках, припавши до землі,
зачаїлись мінливі тіні,
злі духи ночі.
Меч архангельський із піхов
блиснув.
Гасло днини.
Тятив натягнутих дзвін,
золоті стріли.
Ангелів війська
з вогненних луків уражають
лякливі тіні.
Сполошилися темні сили,
відступають у паніці.
Все небо у вогні.
Сходять ранкові зорі.
О милість! Милість Божа!
Усі, хто ніч пережив,
з тенет пітьми звільнився,
славімо Бога!
* * *
МОЛИТВА
Корнель Уєйський
(1823 - 1897)
І
Грішні, сонні, безтурботні,
Отче наш!
Прокидаємось в безодні,
Отче наш!
Дай зорю нам світлокосу,
Сон важкий омий у росах,
Поведи в поля нас, босих,
Отче наш!
ІІ
До хреста ми припадали,
О Христе!
Бо Тобі вклонитись мали,
О Христе!
Нам ім’я Твоє – меч правий,
Освіти нам шлях кривавий,
Дай воскреснути у славі,
О Христе!
ІІІ
Королево наша в висях,
О, Маріє!
За нас, смертних, заступися,
О, Маріє!
Простягни кульгавим руку,
Скороти бездухим муку,
Царства вічна запоруко,
О, Маріє!
IV
Ти звитягою на січу
Сплинь, Духу!
Наші душі Тебе кличуть
У послуху!
Запали любов у лоні,
Пальму-меч нам дай в долоні,
На померклі наші скроні
Сплинь, Духу!
* * *
МОЛИТВА
Едмунд Василевський
(1814 - 1846)
Як Долі промовисті знаки
Думки наші полум’ям збурять,
Як голосу в грудях забракне
І злидні обсядуть ураз,
У прірві життя, в шумі бурі,
Боже, помилуй нас!
Перш ніж сувої хмари
Вкриють небесне лоно
І блискавиця яра
Вдарить у батьківський дім,
Перш ніж ударять дзвони,
Боже, вгамуй той грім!
На наші правічні оселі
Рій сарани напливає –
Вже ниви стоять, мов пустелі,
І сохне землі кожна п’ядь.
Та перш ніж біда нас здолає,
Боже, ту пошесть віднадь!
А степ уже мором дише
І жертви людської жадає,
І грізна безвихідна тиша
В містах і по селах стоїть.
Та перш ніж людина сконає,
Боже, звільни її!
Навколо могили – й могили,
І трави над ними в’януть;
Риючи їх, доки сили,
Гинуть старі й молоді...
Та перш ніж землі їм не стане,
Боже, з могил зведи!
* * *
МОЛИТВА ЖАЛОБНА
Юзеф Чехович (1903 - 1939)
У глибочінь вростає квіт
ми знаємо
ми знаємо
як скресне зорь вогнистий лід
усі сконаємо
розкотиться великий грім
з левад блакитних
на юнь полів на тихий дім
у гніві міднім
світ небуття укриє нас
потопу шаллю
зніміє час розіб’є час
дзеркал овали
Допоки ж точиться життя
крізь часу злами
хай болю не росте знаття
нас в’яжучи вузлами
звучать хай рифи і зірки
й ліси де бук пахтіє
хай квачуть на ставках крячки
і дзвони серце гріють
хай пломеніє Твій мотив
дуднить провалля
їство нам такт пиття нам ритм
розрада жалю
ми знаємо
ми знаємо
як скресне зорь вогнистий лід
усі сконаємо
розкотиться великий грім
з левад блакитних
на юнь полів на тихий дім
у гніві міднім
світ небуття укриє нас
потопу шаллю
зніміє час розіб’є час
дзеркал овали
Допоки ж точиться життя
крізь часу злами
хай болю не росте знаття
нас в’яжучи вузлами
звучать хай рифи і зірки
й ліси де бук пахтіє
хай квачуть на ставках крячки
і дзвони серце гріють
хай пломеніє Твій мотив
дуднить провалля
їство нам такт пиття нам ритм
розрада жалю
Ти до кого звертаюсь так рідко
Боже сяйливий
затаєний у мушлях небокраю
перш ніж насуне ніч остання
від животіння марного
без музики
без співу
крий нас
* * *
ДОПОМОЖИ МЕНІ, БОЖЕ
Юліуш Словацький
без співу
крий нас
* * *
ДОПОМОЖИ МЕНІ, БОЖЕ
Юліуш Словацький
(1809 - 1849)
Віри ідея нова, легкоплинна
Сяйвом в мені відродилась вогненним,
Чиста, свята і готова до чину;
Тож недаремно, о! недаремно
Смертного сну вже покинув я ложе.
Допоможи мені, Господи Боже!
Хай я мізерний, та серцем у себе
Ладний ввібрати народів мільйони.
Зброєю стану людською для Тебе,
Ще й заступлю блискавицю червону.
Щастям своїм щастя людства помножу –
Допоможи мені, Господи Боже!
Я рівновагу в собі відшукаю:
Буду безсмертний – як те, що врятую,
Буду могутній – як те, що здолаю,
Буду щасливий – як те, що вгамую.
Створений буду – творити ж бо можу.
Допоможи мені, Господи Боже!
Навіть почувши прокльони у спину –
Застугонять, а чи стихнуть – не дбаю:
То у воскресну велику годину
Віри ідея нова, легкоплинна
Сяйвом в мені відродилась вогненним,
Чиста, свята і готова до чину;
Тож недаремно, о! недаремно
Смертного сну вже покинув я ложе.
Допоможи мені, Господи Боже!
Хай я мізерний, та серцем у себе
Ладний ввібрати народів мільйони.
Зброєю стану людською для Тебе,
Ще й заступлю блискавицю червону.
Щастям своїм щастя людства помножу –
Допоможи мені, Господи Боже!
Я рівновагу в собі відшукаю:
Буду безсмертний – як те, що врятую,
Буду могутній – як те, що здолаю,
Буду щасливий – як те, що вгамую.
Створений буду – творити ж бо можу.
Допоможи мені, Господи Боже!
Навіть почувши прокльони у спину –
Застугонять, а чи стихнуть – не дбаю:
То у воскресну велику годину
Скрегіт кісток із могил долітає.
Зграя померлих мене не стривожить.
Допоможи мені, Господи Боже!
Бачу один тільки вхід безборонний,
Єдиний шлях духу, одну тільки браму...
Руку угору здійнявши, безсонно
Застерігаю: живі – підуть з нами.
Хоч би й по морю – однак піде кожен.
Допоможи мені, Господи Боже!
Зграя померлих мене не стривожить.
Допоможи мені, Господи Боже!
Бачу один тільки вхід безборонний,
Єдиний шлях духу, одну тільки браму...
Руку угору здійнявши, безсонно
Застерігаю: живі – підуть з нами.
Хоч би й по морю – однак піде кожен.
Допоможи мені, Господи Боже!
Вдруге дається утіха спокою
Тим, хто плекає любов і офіру…
Це перемога над смертю земною –
Ті воскресають, хто має ще віру.
Решту могил пам’ятати негоже.
Допоможи мені, Господи Боже!
Тим же, хто йде – і не з доброго дива,
А через віру – віддам, що Бог зичить:
Їхнім вустам – гук звитяги сміливий,
Їхнім очам – гострий зір войовничий,
Погляд, що серце лякає вороже.
Допоможи мені, Господи Боже!
Падаю я на коліна слухняно,
Щоби звестися сподвижником Бога.
Голос мій буде вже голосом Пана,
Крик мій – воланням вітчизни-небоги.
Ангелом – дух мій, що все переможе.
Допоможи мені, Господи Боже!
* * *
ПІСНЯ
Ян Кохановський
(1530 - 1584)
Чим віддячимо, Боже, за дар Твій великий?
За Твої добрі справи без міри, без ліку?
Храм Тебе не обмежить – все повне Тобою,
На землі і на небі, в морях і в забоях.
Ти не прагнеш і золота – все Твоє, знаю,
Ідеал на тім світі людина міняє.
Вдячне серце натомість Тобі я довірив,
Бо немає гіднішої в світі офіри.
Ти ж Господь над усім, звів небесне узвишшя
Й золотими зірками оздобу їх вишив.
І заклав Ти фундамент землі розповитій,
Наготу їй прикривши зелом розмаїтим.
За велінням Твоїм в берегах стоїть море
І з призначених меж не виходить в покорі.
Ріки вод невичерпні щедроти являють,
Білий день і ніч темна свій час добре знають.
Твоя ласка – Весна роздає різні квіти.
Твоя ласка – колоссям увінчане Літо.
Осінь вина і яблука стиглі дарує.
Над готовим ледача Зима хазяйнує.
Твоя ласка – і роси на трави спадають,
І живильні дощі буйне поле вмивають.
З Твоїх рук усе суще чекає поживи,
І Ти, Боже, годуєш усіх милостиво.
Тобі слава довічна, наш Боже безсмертний!
Доброта Твоя, ласка Твоя – невичерпна.
Нас на грішній землі, скільки хочеш, утримуй,
Аби ж бути всякчасно
під крильми Твоїми!
* * *
НА ПОКУТУ ЗНЕМОЖЕНОЇ ЛЮДИНИ
/Псалом 5/
Веспасіян Коховський
(1633 - 1700)
В турботах незліченних мої ночі плинуть,
І сумніви безсонні дражнять без упину.
Відлякують мій сон видіння і тривоги
І замість відпочинку додають знемоги.
О Боже, не карай недолею такою,
Передчуттям страшним загибелі близької.
Минули дні в жалю, журба мене струїла,
З душею розлади заледь мене не вбили.
Покорчений, слабкий тягну опецьок тіла,
Земля мені гидка і світ уже не милий.
На душу й тіло наступають невблаганні
Злі вороги мої, віщуючи конання.
Гонителям давно всі звільнено дороги,
Розбито варту серденька мого чертогів.
І вже мені тяжкий вкриває сон повіки,
У смертній темряві засну отак довіку.
І де мені знайти надію, втішне слово? –
Хіба що, Боже мій, в Твоїй вони любові.
Тож порятуй, бо йду я темною тропою.
Якщо не ти – хто змилується наді мною?
* * *
„У НАДВЕЧІРНІХ МОЛИТВАХ...”
Леопольд Стафф
(1878 - 1957)
(1878 - 1957)
У надвечірніх молитвах щоденних
Є творча сила, до небес дотична, –
Надія на прийдешнє нескінченна,
Що в Господі життя знаходить вічне.
Згасає вже західня мить багата,
На незаплямленій блакиті чистій
Єдина хмарка, унизу плеската,
Вгорі кужелить обрисом в’юнистим.
Як Бога уві сні подоба мармурова,
Що у блаженній після праці ліні
У безбережжі синього простору
Спочити ліг на сьомий день Творіння.
Молюсь до нього. Недосяжність неба
І тиша смерку всеохопно золотого
Підказують мені, що говорити треба
Перед обличчям смерті й милосердям Бога.
Воліє серце тільки кусня хліба
Дарованої Господом покути.
Сьогодні слово „щастя” не потрібне –
Давно уже про щастя сон забутий.
У грудях рана від стріли відкрита
Й так само в серці потаємна рана –
Давно були, загоїлись без сліду,
Позатяглися і пощезли шрами.
Та згадка, Господи, про мить лишилась,
Як ти велів нести, що з пліч упало.
Каміння? Може, пам’ять помилилась?
Чи крила? Може, дух слабкий мудрує?
Ти знаєш, Боже! Я не всемогутній,
На чверті волос я не розщепляю,
Та звісне дух мій: він неперебутній,
Бо вічності вогонь у нім палає.
Трава, яку гойдає вітру гребінь,
Сміється з мене – о, розумні трави!
В тобі я вічність відвертав од себе,
Немов хотів себе життя позбавить.
Усе сміється з мене: Твою славу
Хотів принизить, звіяти в тумані,
Зухвало через „б” малу писав я
Бога ім’я могутнє, незрівнянне.
Шукав Тебе у хмарах, крутосхилах,
В низинах із могилами і в небі,
А нині бачу, в росах сліз щасливих,
Що Ти був ближче, ніж я сам до себе.
І тільки знаю: як вкладуть на ложе
Спочинку, змореного пілігрима,
Тоді побачу вічне сяйво Боже
Заплющеними на віки очима.
* * *
АРХІМАЙСТЕР
Адам Міцкевич
(1798 - 1855)
Є майстер, що всі душі звів до хору
І всі серця ………… упокорив,
Усе живе Він натягнув, як струни,
І, водячи по них вітри й буруни,
Веде єдину пісню від початку,
А зміст її для світу ще загадка.
Той Майстер змалював небесні сині,
Свою картину Він відбив на звилях,
Колόсів висік на гірській вершині,
І в глибині землі з металу вилив.
І хоч нема Його діянням ліку,
Світ не збагнув і помислу Владики.
Є майстер велемовний – Божу владу
В небагатьох словах представив люду
І Книгу справ Своїх, і кожен задум
Сам витлумачив словом, ділом, чудом.
У велич Майстра вірили ми свято –
Тепер гордує світ, пізнавши в Ньому брата.
Митцю земний! Що є твої творіння,
Твоя різьба, чи слів твоїх сплетіння?
Ти нарікаєш: хтось іще не чує
Твоїх пісень, і працю ігнорує?
На Майстра глянь, змирися, Божий сину,
Незнана чи зневажена людино.
Є майстер, що всі душі звів до хору
І всі серця ………… упокорив,
Усе живе Він натягнув, як струни,
І, водячи по них вітри й буруни,
Веде єдину пісню від початку,
А зміст її для світу ще загадка.
Той Майстер змалював небесні сині,
Свою картину Він відбив на звилях,
Колόсів висік на гірській вершині,
І в глибині землі з металу вилив.
І хоч нема Його діянням ліку,
Світ не збагнув і помислу Владики.
Є майстер велемовний – Божу владу
В небагатьох словах представив люду
І Книгу справ Своїх, і кожен задум
Сам витлумачив словом, ділом, чудом.
У велич Майстра вірили ми свято –
Тепер гордує світ, пізнавши в Ньому брата.
Митцю земний! Що є твої творіння,
Твоя різьба, чи слів твоїх сплетіння?
Ти нарікаєш: хтось іще не чує
Твоїх пісень, і працю ігнорує?
На Майстра глянь, змирися, Божий сину,
Незнана чи зневажена людино.